Проверяй, но доверяй: О потенциальных опасностях критического мышления

Красноречивые спикеры с экранов компьютеров и смартфонов призывают нас логически мыслить, проверять информацию на достоверность и обоснованность, никому не верить слепо и т.д. Критическое мышление признается сейчас одним из ключевых навыков, необходимых для достижения жизненного успеха практически в любой сфере.

В 2015 году на Всемирном экономическом форуме в Давосе эксперты прогнозировали, что к 2020 критическое мышление станет вторым по важности навыком, без которого невозможно построить карьеру (первое место занял другой интеллектуальный навык - комплексное решение задач). Девизом движения за критическое мышление является известная фраза И. Канта, призывавшего иметь смелость пользоваться собственным разумом. Немецкий философ считал разумность признаком обретения взрослости, выхода из детского состояния с его доверием авторитетам.

Классический, достойным подражания идеалом, до сей поры распространенный в умах людей, является идеал разумного человека-одиночки, который находится в оппозиции к обществу. Можно сказать грубее, но выразительнее - не к обществу, а к стаду. Либерализм и демократия учат нас, что каждый человек имеет индивидуальное достоинство и свободы, способен осознать свои политические интересы и эффективно их отстаивать. Истории научных открытий отдельных ученых, например, И. Ньютона или А. Эйнштейна, известны всем. История бизнеса также состоит из биографий индивидуальных гениев-нонконформистов: достаточно вспомнить, скажем, Г. Форда или С. Джобса.

Несомненно, человек, проверяющий информацию на подлинность и логическую непротиворечивость, приносит благо и себе, и окружающим. Однако те, кто пробовал так делать, рано или поздно сталкиваются с непреложным фактом: объем получаемой человеком информации несоизмеримо больше его способности анализировать эту информацию.

На практике это выглядит так. Решив проверять истинность и аргументированность всего, что нам сообщает определенный телевизионный или Telegram-канал, сайт или блог с новостями и аналитикой, мы очень быстро осознаем неспособность заниматься этим полноценно, по всем правилам. Конечно, можно уйти с работы, отложить все жизненные дела, и, сидя перед экраном, в поте лица заниматься фактчекингом и анализом аргументации. Эта возможность мало кого привлекает. Мы просто начинаем верить, в общем-то, случайному источнику информации, теряя доверие к нему лишь в результате многократных откровенных ошибок или очевидной заказухи.

Идеал всецело самостоятельного мышления красив, но чем дальше, тем более ошибочен. Разумный человек сейчас уже не может позволить себе быть одиночкой. Уровень развития наук и технологий таков, что человек в принципе не способен самостоятельно получить представления о мире, которые были бы ему адекватны. Сложность наук сегодня несоизмеримо выше, чем было во времена Фомы Аквинского и Леонардо да Винчи. Сейчас ученые работают в крупных коллективах и конечный результат определяется эффективностью взаимодействия многих узких специалистов. Это касается как естественных, так и социальных и гуманитарных наук: занимаетесь вы исследованиями в области квантовой механики, связи эпигенетики и онкологических заболеваний, литературного творчества Ф. М. Достоевского или философией Лао-цзы, нельзя обойтись без активного общения с исследователями разных специализаций.

Исторически, разделение труда позволило человеку специализироваться, обмениваться результатами этого труда, построить таким образом сложную цивилизацию. Цивилизация предоставляет людям условия для обретения материального благополучия, но требует доверия к другим людям.

В принципе, любой разумный человек может стать, например, врачом. На это уйдут годы, но гипотетически ничего нереального в этом нет. Однако люди, которые посвятили обучению этой профессии немало лет, уже есть. Потому, когда мы потянем ногу или заболеем гриппом, то идем к врачу, а не самостоятельно, вооружившись навыком критического мышления и анализа информации, скачиваем учебник по анатомии или инфекционным заболеваниям.

Стратегия разделения интеллектуального труда и доверия тем, кто знает и умеет нечто, чего не знаешь и не умеешь ты, оказалась чрезвычайно полезной и обеспечила все те блага, которые мы видим вокруг себя. Сложно представить, чтобы автомобиль, компьютер или даже стол, за которым мы сидим дома, был создан с нуля одним человеком.

Призывы ничего не принимать на веру и мыслить критично, помноженные на доступность практически любой информации в интернете, создают опасную иллюзию, что самостоятельное познание как таковое возможно. Именно распространение интернета и гаджетов, дающих легкий доступ к нему хоть из кровати, привело к недоверию к экспертам и экспертному знанию по всему миру. Немало людей сейчас ошибочно верит в свою способность самим разобраться в сложных проблемах общества, юриспруденции, медицины, многих других вопросах.

К счастью, бывает, что эти ожидания оправдываются - потому не стоит в целом отрицать важность критического мышления и индивидуального поиска. Впрочем, к возможностям собственного познания также важно применять критическое мышление. У многих людей возникает иллюзия лучшего знания политики и общества, чем у экспертов-политологов и социологов (привет доморощенной “геополитике” и теориям заговора), лучшего знания организма и болезней, чем у врачей и биологов (привет шарлатанским методам диагностики и лечения, а также ВИЧ-диссидентству, антипсихиатрии и антивакцинаторству).

Даже законы и открытия физики оказываются под ударом: сторонники “плоской Земли” - не выдумка. Нередко это в общем-то неглупые люди, увлеченные своей правотой и уникальностью собственного нестандартного “знания”. Порой в общении с теми, кто исповедует столь самобытные взгляды, удивляешься их начитанности, сопровождающейся, однако, полнейшим хаосом, кашей в голове. Очень важно и тревожно то, что именно такие люди представляют из себя классический идеал разумного человека: вот он, одинокий искатель истины, идущий наперекор зашоренности и конформизму одураченного общества.

Критическое мышление не виновато в том, что его используют для оправдания всякого рода интеллектуального фричества. Последовательное критическое мышление, несомненно, должно осознавать границы нашей способности познавать мир. Знает оно также о когнитивных ошибках, в частности об ошибке подтверждения, когда человек воспринимает лишь информацию, соответствующую его уже сформированным  ранее взглядам.

Современный мир несоизмеримо сложнее индивидуальной способности познания. Доверие к компетентности тех, кто говорит нам о неизвестных вещах, необходимо сейчас больше, чем когда бы то ни было в истории человечества.

Безусловно, нужно критически относиться к тому, кому и чему именно доверять. Определить основания для доверия призвано критическое мышление. Оно должно подсказать, что самостоятельно заменить экспертов невозможно, что необходимо, перефразировав известную поговорку, не только проверять, но и доверять.

Дети заболеют, и ты будешь виноват: Почему некоторые родители отказываются от вакцинации

Новостные сайты и социальные сети сотрясают новости об активном распространении в Украине инфекционных заболеваний, ранее фактически побежденных или успешно контролируемых. Сложная эпидемиологическая ситуация наблюдается в отношении таких заболеваний, как корь, краснуха, паротит, коклюш и дифтерия.

По данным ВОЗ, вирус кори по сей день является одной из основных причин ранней детской смертности, а среди предотвратимых вакцинацией причин занимает первое место. В Украине в 2018 году наблюдается наибольшая заболеваемость корью в Европе^[1]. Эта болезнь заразна практически во всех случаях контакта с больным, характеризуется тяжелым течением и несет риски для жизни. По данным Центра контроля и профилактики заболеваний США, смертность от кори составляет 1-2 на 1000 случаев, причем вероятность умереть или получить осложнения выше у детей до 5 лет^[2].

Остальные заболевания, от которых есть вакцины, могут протекать еще тяжелее, иметь худшие последствия и прогноз. Четверти инфицированных полиомиелитом людей везет, и они страдают лишь от симптомов простуды в течении нескольких дней. У многих, тем не менее, развивается временный паралич конечностей, а у 0,5% ту или иную конечность парализует на всю оставшуюся жизнь. 1-5% больных полиомиелитом заболевают асептическим менингитом, который также может привести к летальному исходу или инвалидности. В 2015 году в Украине от полиомиелита было вакцинировано всего лишь 45% годовалых детей - цифра, сопоставимая с показателями беднейших стран Африки (Сомали и Центральноафриканская республика: 47%, Гвинея: 42%) и с погруженной в пекло гражданской войны Сирией (50%)^[3].

Несомненно, у непростой эпидемиологической ситуации и недостаточной вакцинации в Украине нет какой-то единственной причины. Среди прочего, говорят о сбоях в поставках вакцин, общем недоверии отечественной медицине и т.д.

Одной из важных причин является отказ некоторых родителей от вакцинации своих детей. Основанием для родителей воздерживаться от прививок является страх перед их предполагаемыми негативными последствиями. Специалистами в области охраны здоровья было немало сказано о том, что вакцины, судя по имеющимся данным масштабных исследований, никак не связаны с аутизмом, аутоиммунными заболеваниями, не повышают вероятность детской смертности, и в целом, за редкими исключениями, не имеют каких-либо серьезных негативных последствий. Более того, из-за решения оставить ребенка без прививки родители разрушают так называемый коллективный, популяционный иммунитет: имеющие медицинские противопоказания к вакцинации дети гарантированно подвергнутся бактериальной или вирусной атаке там, где не имеющих таких противопоказаний детей не вакцинируют.

В современной медицинской науке существует обоснованный консенсус, в соответствии с которым вакцинация является необходимой, и ее риски существенно ниже, чем польза от нее^[4].

С авторитетными международными организациями и медиками не соглашаются представители так называемого антивакцинаторского движения. Наряду с приверженцами антипсихиатрии и лицами, отрицающими существование ВИЧ-инфекции, эти “медицинские диссиденты” активно публично выступают против научных достижений, а именно - массовой вакцинации, публикуют статьи и книги, ведут собственные сайты, блоги и прочее^[5].

Антивакцинаторы существовали со времен появления прививок, и их аргументы с тех пор мало изменились. Некоторые из них апеллируют к религиозным запретам или либеральным свободам, однако обычно антивакцинаторы ставят под вопрос эффективность вакцин, указывают на предполагаемый вред (аутизм, аутоиммунные заболевания, рассеянный склероз и т.д.) самих вакцин или консервантов для них (например, тиомерсала), критикуют публикуемую в серьезных изданиях медицинскую статистику, уличая исследователей в махинациях с данными.

В среде антивакцинаторов распространены разнообразные теории заговора, представления о тайном согласии злобных и могущественных людей. Наиболее распространенной конспирологической теорией является вера в заговор фармацевтов: они навязывают ненужные, а то и вредные прививки правительствам и медицинским организациям с целью наживы. Поскольку коммерческая деятельность как таковая, и фармацевтическая индустрия не является тут исключением, имеет своей целью зарабатывание денег, такая конспирологическая теория может не вызывать отторжения и сомнений.

Существуют и более экстравагантные теории заговора: в частности, в некоторых мусульманских странах (как, например, в Нигерии в 2003, когда из-за некачественных вакцин произошла вспышка полиомиелита) часть населения боится, что под видом вакцинации неверные хотят стерилизовать, заразить ВИЧ-инфекцией, вызвать онкологические заболевания  у их детей^[6]. То же может касаться и некоторых склонных к паранойе северных соседей Украины: вакцины могут рассматриваться как “биологическое оружие США” с целью “уничтожения славян”^[7]. В Украине также есть антивакцинаторы, опасающиеся, впрочем, не только прививок, но и прочих угроз “арийской расе”^[8].

Возникает закономерный вопрос: почему некоторые родители, которые, очевидно, заботятся о своих детях и не хотят, чтобы они болели, не верят официальной информации о прививках? Почему доводы антипрививочников, подчас не выдерживающие даже элементарной критики (хотя встречается и весьма сложная аргументация), оказываются сильнее доверия к медицинской науке?

Активные антивакцинаторы затрагивают чрезвычайно чувствительную тему здоровья и будущего детей, в особенности у родителей, которые боятся больше всего - мам и пап детей дошкольного возраста. В современном мире, в силу возможности быстрого распространения информации, людям свойственно мгновенно поддаваться медиавлияниям.

В 1998 году в авторитетном медицинском журнале The Lancet вышла печально известная статья Э. Уэйкфилда, провозглашающая связь комбинированной прививки против кори, краснухи и паротита с аутизмом. Вскоре журнал отозвал статью из-за некорректной методологии в ее эмпирической составляющей, а последующие масштабные исследования не смогли воспроизвести полученные Э. Уэйкфилдом результаты. Тем не менее, из-за вызванной публикацией статьи паники в Британии количество вакцинированных с 1996 по 2002 годы снизилось на 8% (с 92% до 84%). В результате, в 2006 году в стране корью заболели 449 человек против 56 в 1998 году, а один заболевший умер, что было первой смертью от кори с 1992 года^[9].

Влияние информации, предоставляемой антивакцинаторами, на отношение к прививкам и решение их делать или не делать, было продемонстрировано также в эксперименте исследовательской группы из Эрфуртского университета в Германии. Испытуемые, читавшие материалы антивакцинаторского сайта в течении 10 минут (не так и много, учитывая количество времени, ежедневно проводимого людьми в интернете), существенно критичнее относились к вакцинации в целом, недооценивая риск заболеть из-за отсутствия прививок^[10].

Важно впрочем, отдав должное влиянию медиа, не ограничиваться им в объяснении популярности антивакцинаторского движения. Далеко не все люди, даже испытывая на себе воздействие страха, всерьез сомневаются в обоснованных заявлениях специалистов в сфере здоровья. Страх должен сопровождаться недоверием к медицине как таковой - нередко одновременно с отказом от вакцин люди верят в гомеопатию, а также астрологию, экстрасенсорику, уринотерапию, иридодиагностику и метод Фолля, преувеличивают целебный эффект трав и прочих “натуральных продуктов”.

Отказ от вакцинации находит также конспирологическое объяснение, являясь частью общей паранойяльной картины мира. В ее рамках обладающие неимоверной властью и богатством лица, втайне от прочих, планируют способы дальнейшего обогащения и обретения власти, а то и уничтожения неугодных им религий, народов и рас. Эти люди (порой это даже не человеческие существа, а ящеры, рептилоиды) контролируют или подкупают политиков, ученых, экспертов, журналистов, звезд, чтобы те убеждали простых людей в том, что выгодно им, элите. Примером может служить пропаганда необходимости и эффективности вакцин, идущая от Всемирной организации здравоохранения, министерств охраны здоровья, врачей и популяризаторов науки. Истина же ведома лишь самим конспирологам, которые считают себя “искателями правды”, “настоящими скептиками”, в отличии от оболваненных пропагандой и массовой культурой “овец”^[11].

Для того, чтобы на основании страха перед болезнью детей человек пришел к отрицанию необходимости и полезности прививок, важно общее ощущение отсутствия контроля над своей жизнью и жизнью своих детей в темах, касающихся не только здоровья. Теории заговора популярны среди маргинальных, дискриминируемых слоев населения (отсюда и страх за “славянскую кровь” и “чистоту нации”), и людей, озабоченных контролем и боящимся его потерять.

В этой связи успешность вакцинации, приведшей к победе над многими инфекционными заболеваниями, сыграла злую шутку. Люди боятся уже не инфекционных заболеваний, с которыми они не сталкивались. Они боятся того, что вакцины могут нанести их детям вред, ведь ощущение неспособности управлять всем, что происходит с ребенком, чрезвычайно тягосно. Несмотря на контроль всех аспектов их жизни, питания, времени пользования гаджетами и т.д., своевременное лечение имеющихся заболеваний, все равно в любой момент можно оказаться беспомощными перед новой болезнью. Тут под подозрение попадает то, на что ранее не смотрели - вакцинация.

Антивакцинаторы часто бросают сторонникам вакцинации упрек в том, что у них, скорее всего, нет детей - всепоглощающий страх перед неизлечимой детской болезнью в условиях общего ощущения беспомощности и недооценкой риска отказа от прививки прямиком ведет к обращению в конспирологическую субкультуру антивакцинаторов. Если приправить эту гремучую смесь знакомством с соответствующими материалами из интернета и недобросовестных медиа, вероятность вырастает очень сильно.

Одним из аспектов веры в теории заговора, в полной мере свойственным и антивакцинаторам, является повышенное внимание к деталям. Беседа с убежденным антивакцинатором чрезвычайно сложна по той причине, что он во многих случаях намного лучше владеет информацией, чем среднестатистический скептик. Противник прививок, интересуясь этой темой, будет ссылаться на разного рода книги, статьи, видеоблоги, интервью с исследователями и медиками. Он не будет относиться к упомянутым материалам беспристрастно, выуживая из их массива те, что соответствуют его убеждениям, однако объем информации, который он способен связно выдать, может подчас поражать воображение. При этом антивакцинатор будет требовать от оппонента мгновенного опровержения всех предъявляемых им доводов^[12]. В такой ситуации скептик, не потративший столько времени на внимательное изучение вопроса и владеющий лишь официальной информацией общего характера, может выглядеть блекло на фоне словоохотливого и сыпящего ссылками противника прививок.

Итак, антивакцинаторское движение, несмотря на свою иррациональность и очевидную вредность, отвечает на потребность человека в преодолении страха за судьбу своих детей, потребность чувствовать контроль над своей жизнью и жизнью близких людей. Оно питается страхом перед гипотетическим вредом от вакцин, игнорируя реальный вред от их отсутствия, а массовые эпидемии, спасибо прививкам, подавляющее большинство людей не помнит.

Непонимание мира современной науки и медицины, того факта, что самостоятельный поиск истины без доверия исследовательским и медицинским организациям в нынешних условиях практически невозможен, ведет к теориям заговора и недоверию к науке.

К сожалению, если людьми продолжат управлять страх, подозрительность и неготовность признать, что ты знаешь не все, инфекционные болезни могут вновь собрать свою смертельную жатву, как это было в недавнем прошлом до изобретения прививок.

---

^[1]Всемирная организация здравоохранения (ВОЗ). URL: http://www.euro.who.int/en/countries/ukraine/news/news/2018/05/ukraine-restores-immunization-coverage-in-momentous-effort-to-stop-measles-outbreak-that-has-affected-more-than-12-000-this-year

^[2]Centers for Disease Control and Prevention. URL: https://www.cdc.gov/measles/downloads/measlesdataandstatsslideset.pdf

^[3] Our World in Data. URL: https://ourworldindata.org/polio

^[4] Всемирная организация здравоохранения (ВОЗ). URL: http://www.who.int/vaccine_safety/initiative/detection/immunization_misconceptions/en/

^[5] Неплохая подборка этих сочинений содержится на соответствующей странице русскоязычной Википедии: https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BA%D1%86%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%BE

^[6] Sceptic Dictionary Online. URL: http://www.skepdic.com/antivaccination.html

^[7] Прививки Гардасил и Церварикс - биологическое оружие США. Хотите внуков?

URL: https://www.youtube.com/watch?v=69yXaXALBmk

^[8] Народний оглядач. URL: https://www.ar25.org/nebezpechna-vakcynaciya

^[9] Hussain, A., Ali, S., Ahmed, M., & Hussain, S. (2018). The Anti-vaccination Movement: A Regression in Modern Medicine. Cureus, 10(7). URL: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC6122668.

^[10] Betsch, C., Renkewitz, F., Betsch, T., & Ulshöfer, C. (2010). The influence of vaccine-critical websites on perceiving vaccination risks. Journal of Health Psychology, 15(3), 446-455. URL: https://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC6122668.

^[11] Franks, B., Bangerter, A., Bauer, M. W., Hall, M., & Noort, M. C. (2017). Beyond “monologicality”? Exploring conspiracist worldviews. Frontiers in psychology, 8. URL: https://www.frontiersin.org/articles/10.3389/fpsyg.2017.00861/full

^[12] Бразертон, Р. (2017). Недоверчивые умы. Чем нас привлекают теории заговоров / Роб Бразертон; Пер. с англ. — М.: Альпина нон-фикшн, 2017.

О моем атеизме и его причинах

Сегодня подходящий день для того, чтобы немного прояснить для себя и, если будет желание ознакомиться, для других, истоки своего атеизма. Атеизм мне представляется в качестве убежденности в ложности религиозных вероучений. Эта убежденность может быть как категоричной, так и предполагающей возможность своего пересмотра. В ее основании лежит установка, в соответствии с которой мир является сугубо физическим, цепь причин замкнута на себе, и не существует ничего вне этой физической цепи причин. При этом я отдаю себе отчет в том, что у меня в силу естественной ограниченности моего разума нет процедуры познания всех причин, и вполне вероятно, что среди них есть те, которые не обладают свойствами физического. Тут мне на помощь приходит "бритва Оккама", отсекающая дополнительные, нефизические сущности. Скажу проще - в настоящий момент мир представляется таким, который может быть объяснен, и удачно объясняется и преобразовывается на основании данных сугубо научного познания. В этом смысле мой атеизм агностический, он предполагает принципиальную возможность того, что могут существовать истинные религиозные утверждения или даже истинная религия. Впрочем, атеизм, следуя принципу наименьшего достаточного объяснения, кажется на данный момент наиболее рациональной позицией. Религиозные объяснения происходящих событий в лучшем случае избыточны, т.е. они ничего не добавляют к знанию, которое достигается посредством использования научных методов; в худшем случае они ложны и деструктивны, если противоречат данным науки. Я с интересом отношусь к попыткам теологов и религиозных философов истолковать собственные религиозные традиции в согласии с наукой, например, примирить христианскую доктрину с теорией эволюции. Такая позиция мне значительно более приятна, чем фундаментализм и антиинтеллектуализм. Однако их действия кажутся мне не более чем упражнениями в словесной акробатике, интересной только с отвлеченно-теоретической (красота мысли) и чисто практической (адаптации верующих к современному миру) точки зрения, но никак не для познания истины. Аргумент от избыточности и ненужности религии для объяснения мира - не единственный аргумент, и, как я полагаю, не самый сильный. На него можно возразить, что религия не является похожим на науку способом познания мира, и ее задача - это спасение человека, а не объяснение мира; ее утверждения необходимо толковать символически, а не буквально; у религиозных людей благодаря их опыту Откровения есть возможность знать то, что не дано людям, живущим без этого опыта и прочее. Однако будучи элементом иного аргумента, аргумент от избыточности религии, как я полагаю, становится рационально неопровержимым, хотя его, безусловно, можно обойти, если человек ценит рациональность менее, чем веру и религиозный опыт. Главный аргумент в пользу атеизма для меня - это аргумент от множественности религий. Существует неимоверно большое множество различных идейных систем, формировавшихся в разных обществах в разное время. Их представители высказывали истинностные суждения о мире но основании, как они верили, откровений свыше. Множество религий не дожило до нашего времени, однако множество других сохранилось. Все религии взаимопротворечивы, не может быть двух истинных религий, истинность одной из них с необходимостью делает ложными все остальные. Мир или создан Богом авраамических традиций, или есть результатом трех шагов Вишну, или появился спонтанно, как в буддизме и т.д. Логический закон противоречия делает ложными все утверждения, кроме, возможно, только одного из них. Идем дальше. Сколько я ни пытался отыскать аргументы в пользу какого-то одного взгляда, одной религии, которые были бы сильнее аргументов остальных религий, мне это не удалось. Религиозные традиции не столько убеждают стать своими последователями, сколько с детского возраста воспитывают людей в духе истинности своего учения. Из аргументов в свою пользу у них в запасе есть, фактически, только авторитет, от чего легко отмахнуться, если вы не являетесь сторонником их религии. Скажем, джайнские священные тексты не обладают авторитетом не только для атеиста, но и для христианина, и для мусульманина, и для приверженца традиционных верований народов Южной Америки. То же касается свидетельств о чудесах, в споре о которых верующий человек нередко принимает позицию атеиста, когда спорит с верующим другой религии. Что касается аристотелевских аргументов о "первопричине", воспроизведенных Фомой Актвинском (у всех событий есть причины, их цепь не может уходить в бесконечность, необходима первопричина, которая есть Бог), замечу только, что это ни в коем разе не аргумент в пользу христианского Бога, т.к. между абстрактной "первопричиной" и Богом конкретной исторической традиции существует разумно непреодолимая дистанция. Фома Аквинский аргументирует тут и в пользу Аллаха, и в пользу всяческих эзотерических "космических разумов", и прочая прочая. Итак, выходит, что ни одна религия не имеет более сильных аргументов в пользу своей истинности, чем другие религии. Более того, как писал Р. Докинз, каждый верующий является атеистом по отношению к другим религиям, кроме собственной. Даже в случае существования истинной религии у нас нет никаких разумных оснований предпочесть ее всем остальным, и наш выбор будет обусловлен случайными причинами. Если же добавить к этому аргументу от множественности равно(мало)вероятных религий аргумент от избыточности и ненужности религии для объяснения мира, рассмотренный ранее, можно будет понять причины моей атеистической позиции - я полагаю, что наиболее рациональной позицией будет не делать произвольный выбор, а стоять на самой аргументированной позиции из возможных на данный момент. Пока что я не видел еще ни одного возражения против аргумента от множественности религий, тогда как имеющиеся аргументы против избыточности и ненужности религии для объяснения мира мне кажутся слабыми и систематически бьющими мимо цели. Мои аргументы можно счесть неубедительными, если утверждать, что законы логики и рациональность как таковая неважны и являются скорее препятствиями для познания истины, чем его механизмами. Впрочем, если принять это утверждение, все рациональные аргументы во всех сферах теряют смысл, и возразить на это ничего нельзя.

Гордон Олпорт про внутрішню та зовнішню релігійність особистості

Аналіз мотиваційних аспектів релігійності та її інтеграції до особистісної структури здійснив Г. Олпорт. Більше 40 років в психології релігії його концепція вважалося однією із засадничих узагальнень. Г. Олпорт зазначає, що його підхід є аксіологічним, тобто стосується цінностей, так як має справу з релігійними орієнтаціями – підходами індивіда до релігійної віри, незалежними від змісту тих чи інших вірувань. Релігія може бути для індивіда метою, тобто сенсом життя (внутрішня релігійність) або засобом, тим, що допомагає в житті, але не вимагає потужної особистісної віддачі (зовнішня релігійність). Ідея розрізнення таких типів прийшла до Г. Олпорта тоді, коли він як соціальний психолог досліджував забобони в США. Він виявив тенденцію, відповідно до якої прихожани протестантських та католицьких церков є більшою мірою нетерпимими до різного роду меншин (расових, національних, релігійних) ніж особи, що не відвідували церкву взагалі. Окрім цього, студенти, які зазнали в своїй родині сильного релігійного впливу, мали більші показники забобонів та негативних стереотипів, ніж ті, які говорили про слабкий або відсутній релігійний вплив. Г. Олпорт та М. Росс зазначають: «Здається, в середньому релігійні люди показують меншу толерантність – не тільки щодо етнічних, а також щодо ідеологічних груп».

Гордон Олпорт

Г. Олпорта зацікавив зв’язок релігійності із забобонами. Будучи сам членом Єпископальної церкви, він вирішив дослідити це явище. Можна вбачати в його ідеях спробу захистити релігію та релігійність, але навіть якщо й так, ця спроба виявилася надзвичайно теоретично плідною. Ним було виявлено, що якщо більшість церковних прихожан менш толерантні і більше схильні до забобонів, деякі з них більш толерантні і схильні до забобонів меншою мірою, ніж навіть невіруючі люди. Має існувати відмінність в типі релігійної орієнтації цих людей; задача досліджень полягала у визначенні цих типів орієнтації.

Г. Олпорт та М. Росс розробили опитувальник, метою якого є виявлення релігійної орієнтації – Шкала релігійної орієнтації Олпорта-Росса (Allport-Ross Religious Orientation Scale – ROS). Зовнішня релігійна орієнтація спочатку отримала назву «інституційна релігійність». Для багатьох людей релігія виявилася звичкою або використовулася з тією чи іншою зовнішньою стосовно неї метою. Це щось корисне для життя, але не для того, щоби жити заради цього. Можливо, це – спосіб підвищення соціального статусу, підтримки впевненості у собі та своїх вчинках та своєму способі життя. Зверненість до Бога в межах зовнішньої релігійної орієнтації не означає відстороненості від себе. Г. Олпорт визначає цей тип релігійності як «щит для центрування на собі». Люди із зовнішньою релігійністю відвідують церкву нерегулярно, деякі з них бувають в ній тричі: на власних хрестинах, власному весіллі і власному похороні.

Виокремлюють такі кореляти зовнішньої релігійної орієнтації:

-        Паттерн авторитарної особистості, на що також вказував Е. Фромм.

-        Мала когнітивна складність в царині екзистенційних питань.

-        Менша проявленість емпатії, альтруїзму, психічного здоров’я.

-        Виражений страх смерті.

-        Забобонність.

-        «Філософія джунглів», уявлення про життя як боротьбу а про інших людей виключно як про потенційних конкурентів за ресурси.

Внутрішня релігійна орієнтація спочатку вона отримала назву «інтерналізована релігійність». Релігія за такої орієнтації, згідно з Г. Олпортом, не є ані засобом боротьби зі страхом, ані формою конформності, ані сублімацією та засобом реалізації бажань. Всі ці мотиви можуть існувати, але вони є вторинними. Мотиви особистості тут контролюються загальним релігійним обов’язком, який є цілісним, включаючи в себе весь досвід особистості, як і емоційний, так і раціональний. Релігія існує не для того, щоби служити людині – скоріше людина існує для того, щоби служити релігії. Г. Олпорт зазначає, що внутрішня релігійна орієнтація корелює з толерантністю, вона також цілком позитивно впливає на психічне здоров’я та інші конструктивні особистісні чинники. Внутрішня релігійна орієнтація є глибоко інтерналізованою, і її часто визначають через це поняття. Так, релігія для внутрішньо релігійно орієнтованої особистості є метою, а не засобом. Релігійність, яка виходить із соціальної бажаності, за визначенням не може бути внутрішньою.

Із внутрішньою релігійною орієнтацією корелюють такі феномени:

-        Психічне здоров’я.

-        Емпатія, альтруїзм та толерантність.

-        Внутрішній локус контролю.

-        Низька тривожність.

-        Менший страх смерті.

-        Частіше відвідування церкви, ортодоксальність.

Вплив Г. Олпорта на психологію релігії виявився величезним. Навіть серед авторів, що стримано відносяться до його напрацювань, визнають, що ідеї Г. Олпорта належать до «засадничих» і що він фактично заснував сучасну психологію релігії. Головним його внеском вважається акцент на різних вимірах релігійності, на тому, що її не можна розглядати як єдиний феномен: «Знати, що особистість в певному сенсі “релігійна” не настільки важливо, як знання про те, яку роль релігія відіграє в організації її життя».

Смисл життя, совість і релігія за Віктором Франклом

Австрійський психолог В. Франкл відомий як засновник логотерапії – психологічної практики, спрямованої на пошук смислу. Центральними темами його наукової творчості були свобода та відповідальність, страждання та смисл життя. Його погляди на особистість, як і саме його життя, було піддано одному із найсуворіших випробувань із можливих – перебуванню у нацистських таборах смерті, де, окрім іншого, знайшла свою смерть майже вся його родина. В. Франкл, сам отримавши в 1949 році докторський ступінь з філософії, зазнав інтелектуального впливу з боку феноменології Е. Гуссерля, філософської антропології та етики М. Шелера і М. Гартмана, філософії діалогу М. Бубера, а також психоаналізу З. Фрейда та індивідуальної психології А. Адлера. Очевидною є схожість низки його ідей із ідеями американського психолога та філософа В. Джеймса.

Віктор Франкл

В. Франкл визначає три екзистенціали людського існування: духовність, свободу і відповідальність. Дух, відмінний як від тіла, так і від душі (психіки) свободний, необумовлений, оскільки має своє власне джерело не в природі, а і трансценденції. Духовність визначається В. Франклом як співвіднесеність індивідуального буття із чимось, що його перевищує. Було би просто назвати це надбуття Богом, зупинившись на цьому, і проголосивши, що В. Франкл стоїть на суто релігійних позиціях. Тим не менше, під духовністю В. Франкл розуміє дещо ширше, ніж просто релігійність. Виокремивши дух із життя, наділивши власним існуванням, В. Франкл робить наступний крок – стверджує, що для нього властива інтенційність, тобто направленість на зовнішні об’єкти. В. Франкл називає основною властивістю духу здатність до самотрансценденції. В. Франкл зазначає: «Сутність людини включає в себе спрямованість назовні, на щось або на когось, на справу або на людину, на ідею або на особистість! І лише оскільки ми інтенційні, настільки ми і екзистенційні; лише такою, якою людина духовно спів-присутня чомусь або комусь, духовній або іншій сутності, лише в міру такої спів-присутності людина спів-присутня собі». Людина не є замкненою системою, що існує в світі свої інстинктів – навпаки, вона спрямована на зовнішній світ, будучи відкритою йому. Психологія не повинна перетворюватись на монадологію. Принцип гомеостазу, тобто вчення про рівновагу потягів організму і діяльність лише як шлях до відновлення рівноваги не можна пристосувати до людини. У разі відкидання самотрансценденції людина деперсоналізується, її буття зводиться лише до речі, суб’єкт перетворюється на об’єкт. Тут відбувається перехід до етичних проблем, коли до людини ставляться не як до мети, а як до засобу.

Інтенційні акти духу відкриваються у здатності спів-перебування одного сущого іншому сущому. Це виправляє розколотість суб’єкта і об’єкта – по відношенню до духовного сущого людина перебуває не «ззовні», як суб’єкт, а «тут». Дух реалізує себе у спів-присутності сущому. Людина пізнає лише настільки, наскільки сама відступає на задній план, наскільки забуває про себе і себе ігнорує – в цьому суть інтенційного акту. Спів-присутність відкриває світ смислів і цінностей, вона спрямована на них. Дух із необхідністю спрямований на смисл, оскільки така спрямованість – його сутнісна риса. Це може відбуватися й несвідомо, тому В. Франкл пише про так зване «духовне несвідоме». Це несвідоме він називає совістю, що є «органом смислу» та «несвідомим Богом». Совість не може бути раціоналізована, вона передує будь-якій експліцитній моралі. З іншого боку, вона індивідуальна, і знаходить індивідуальні смисли, які співвідносяться із загально значимими цінностями, але тим не менше є особистісними для конкретної особи і конкретної ситуації. В. Франкл зазначає: «Жити по-совісті – це завжди абсолютно індивідуально-особистісне життя у відповідності з абсолютно-конкретною ситуацією, з усім тим, що може визначати наше унікальне і неповторне буття. Совість завжди враховує конкретність мого особистого буття».

Ознакою совісті є те, що вона відкриває об’єктивний смисл, а не вигадує його. В. Франкл порівнює слідування вигаданому смислу карабканню по мотузці, яку людина сама щойно підкинула в небо. Смисл не можна створити, його можна лише знайти, відкрити. Совість, яка має інтуїтивне, апріорне знання того, в чому полягає смисл. Подібні ідеї висловлював М. Шелер, постулюючи об’єктивний порядок, субординацію цінностей, що осягається інтуїтивнім, апріорним досвідом. Людина «відкрита світові» в тому сенсі, що вона постійно готова розгледіти смисл ситуації, а кожна ситуація несе певний смисл. В. Франкл навіть зазначає, що злочином було би, якщо людина, яка має можливість втілювати цінність естетичного і дивитися на прекрасний захід сонця, не помічає цієї можливості і не робить цього, а, наприклад, читає газету. Смисл розуміється В. Франклом як відповідь на те, що життя вимагає від нас в кожній ситуації. Не існує «смислу взагалі»; шукати «смисл життя» як такий поза запитом конкретної ситуації подібно до того, щоби запитувати шахового гросмейстера який хід є найкращим.

Смисл кожної ситуації, екзистенційний смисл, втім, вимагає від нас віри в смисл цілого, онтологічний смисл. В. Франкл зазначає, що відкритої релігійної проповіді логотерапія не несе, оскільки спрямована на допомогу в стражданні як віруючим, так і невіруючим. Але логотерапія має стосунок до сутнісного ядра особистості – духу, спрямованого на смисл. В. Франкл, подібно до Е. Фромма та А. Маслоу, розумів під релігійністю не стільки конфесійність та конвенційність у віруваннях та культовій практиці, скільки індивідуальне, персональне переживання осмисленості людиною власного життя. Релігія є вірою в надсмисл, який не можна осягнути в його повноті, але можна прийняти як належне, зробивши його основою власної екзистенції. Досить часто, пише В. Франкл, людина під час психотерапії навертається або повертається до релігії. Релігія дає можливість особі ствердитися в абсолютному, трансцендентному. Різноманітні релігії В. Франкл бачив різноманітними мовами спілкування з Богом, і як кожною мовою можна говорити правду, кожною можна також і брехати. Біограф В. Франкла А. Ленгле зазначає, що для В. Франкла ідеалом була «анонімна віра», та, що світить сама по собі і не потребує публічного сповідування, якоїсь особливої соціальної залученості та демонстрації «обраності». Зверненість до смислу і цінності є для В. Франкла, в кінцевому рахунку, зверненістю до божественного «Ти» як до надособистості. Совість бачиться В. Франклу голосом Бога всередині людини, вона вказує на смисли, здійснення яких в кінцевому рахунку веде до Бога.

Згідно з В. Франклом, особистість є здоровою тоді, коли не зосереджується виключно на собі, а, відкриваючись світові та його запитам, виходить за власні межі, здійснюючи смисл. Смисл здійснюється вільно від внутрішніх та зовнішніх умов, «безумовно». Особистість є тим, що людина протиставляє зовнішнім обставинам та внутрішнім імпульсам. Натомість, незважаючи на декларований В. Франклом світський характер його теорії, низка його тез видається забарвленою релігійною філософією – в першу чергу це питання походження онтологічного смислу, свободи людського духу та совісті як «несвідомого Бога».

Зрілість особистості, релігія та пікові переживання за Абрахамом Маслоу

Одним із небагатьох психологів ХХ століття, хто звертався до проблематики релігійності та духовності, був також А. Маслоу. Інтелектуальними джерелами його аналізу релігійності стали, головним чином, роботи В. Джеймса та Е. Фромма. Він піддав критиці розуміння своїми сучасниками наукового методу, що виходив із позитивістських настанов, в межах якого внутрішній досвід особистості вважався «ненауковим». Свій підхід він вибудовував на емпіричному розгляді внутрішньоособистісного досвіду, в тому числі в духовній сфері. Окрім цього, методологія А. Маслоу зверталася не до патології, а до здорової особистості, що має вищі потреби, потенціал до зростання, вибору та прийняття на себе відповідальності.

А. Маслоу розглядає питання релігії в контексті двох важливих і відомих завдяки ньому психологічних тем – пікових переживань та особистостей, що самоактуалізуються. Пікові (синонім – містичні) переживання він визначає як «відчуття неосяжних горизонтів, що відкриваються оку, усемогутності в порівнянні із безпомічністю, відчуття екстазу та благоговійного трепету, втрата орієнтації в часі і просторі, і, насамкінець, впевненість в тому, що відбулося дещо важливе і значуще». Характер пікових переживань А. Маслоу вважає цілком природнім, наголошуючи, що однією із ознак зрілості є переживання подібної сповненості з звичайних ситуаціях, повсякденному житті, сакралізація своїх щоденних справ та обов’язків, міжособистісних стосунків. Дива відбуваються в звичайному житті, і їх варто помічати. Натомість, нав’язливий їх пошук є ознакою невігластва та нерозуміння того, що саме життя є чудесним.

Абрахам Маслоу

Друга тема, з якою асоціюється гуманістична психологія А. Маслоу, є тема особистостей, що самоактуалізуються. Це люди, які досягли психічного здоров’я та значної реалізації власних можливостей. Критеріями самоактуалізації стали такі риси: прийняття реальності як вона є, самоприйняття із усвідомленням власних обмежень, спонтанність, центрованість на проблемі, схильність до усамітнення, автономія, свіжість сприймання, пікові переживання, відчуття людської спорідненості, скромність та повага до оточуючих, глибокі міжособистісні стосунки, власні етичні переконання, розрізнення цілей та засобів, філософське почуття гумору, креативність, дистанційованість від панівної культури та її норм, певні недосконалості, власна структура цінностей, ефективне єднання та розв’язання протиріч. Сюди окрім іншого, входять пікові переживання, хоча вони не є обов’язковими, а також інтерес до питань, що традиційно розглядалися як релігійні. Саме запитування про смисл життя, цінності, існування вищої за буденну реальності вважається А. Маслоу проявом психічного здоров’я, а не патології. Американський психолог, солідаризуючись з Е. Фроммом, називає це запитування виразом «релігійної установки», незалежно від того, чи її проявляє віруюча в Бога людина, чи атеїст.

Подібно до Е. Фромма, А. Маслоу виокремлює два типи релігійності: «містичний» (індивідуальний, заснований на досвіді, переживаннні) та «законницький» (соціально організований). Організовані релігії не мають монополії на духовне життя і утвердження вищих цінностей. Цінності не потребують надприродного обґрунтування. Небезпека організованої релігії полягає в тому, що вона сакралізує лише невелику частину життя людини (віровчення, ритуали, релігійну організацію), тоді як для зрілої особистості важливим є інтеграція і переживання життя як дива в його цілісності. Релігійність та релігійна установка відокремлюється А. Маслоу, як і Е. Фроммом, від традиційних релігій. Вона є ознакою розвинутої, зрілої особистості. Однак А. Маслоу не виступає в якості ідейного антиклерикала, залишаючись психологом: ці типи не обов’язково мають вступати у протиріччя в межах однієї і тієї ж зрілої особистості. Для неї догми, ритуали та церемонії вкорінені в її власному досвіді, живому переживанні, мають особистісний символічний смисл та органічно інтегровані в структуру особистості.

Окрім утвердження можливості такої несуперечливої зовнішньої релігійності, А. Маслоу попереджає про небезпеки надмірного захоплення містицизмом незрілими особистостями. Переживання надзвичайно потужного досвіду благодаті і радості може затьмарити звичайні, «нормальні» переживання цього світу, відвернути людину від світу та людей. Пікові переживання потребують того, щоби бути збалансованими позитивним та осмисленим досвідом «цього світу» – інакше вони можуть стати єдиним приємним досвідом в житті, сформувавши наркотичну залежність від себе. Подібна містика може супроводжуватися егоїзмом, спрямованим на досягнення «спасіння», «раю» та «просвітлення», позбавленого емпатії стосовно своїх ближніх. Окрім небезпеки для міжособистісних стосунків, це також небезпечно для свободи мислення: людина може повернутися до езотеричності, антинаукових та антираціональних установок, повірити, що пізнала остаточну істину. Все це підриває раціональність та науковість, здатність логічно та емпірично розглядати проблеми, а також є шляхом до створення авторитарної релігійної системи. Релігійний дух не має відкидати скепсис, оскільки в іншому випадку не буде оновлюватися і приймати нові одкровення пікових переживань, перетвориться на пусту форму. А. Маслоу пише, що в такому разі «Спонтанність, що виходить від нашого справжнього, аутентичного Я, може бути переплутаною з імпульсивністю, проявом нашого хворого Я».

А. Маслоу вбачає розрізнення між релігією досвіду та з одного боку та організованою релігією з іншого в якості розрізнення, відповідно, між типом особистості того, хто приймає пікові переживання та здатний змінюватися під їх впливом; та «людини організації», що придушує пікові переживання або не надає їм значення. Прикладом людини, вірної організації, А. Маслоу називає Великого Інквізитора із «Братів Карамазових» Ф. М. Достоєвського, об’єктом лояльності якого був не Христос, а збереження соціальної сталості. Релігійні вчення, формули та практики культу бачилися А. Маслоу в якості перекладу, тією чи іншою мірою невдалого, містичних досвідів для тих людей, хто цих досвідів позбавлений. Позбавлені живого переживання, ці вчення, формули та дії ставали об’єктами поклоніння самі по собі, вироджувались в ідолопоклонство та фетишизм. Справжня релігійність зрілої особистості опирається такому вихолощуванню та виродженню, зберігає критичний дух та здатність для нового досвіду поставити попередній під питання. «По-справжньому релігійна» людина для А. Маслоу відкрита головним чином для досвіду, а не його концептуалізацій; однак при цьому вона не має ірраціонально приймати на віру те, що не обґрунтовано логічно та емпірично. Основою гуманістично потрактованої релігійності є як запитування, інтерес до граничних питань буття, так і суворі вимоги до відповідей на ці питання, неприйняття будь-яких інтелектуально нечесних та легковажних «відповідей» на них. В критичній здатності А. Маслоу вбачав єдність духу справжньої, вищої релігійності та науки, яка розвивається за рахунок заперечення старих гіпотез та теорій і висування нових на основі більшої пояснювальної сили останніх.

Релігійний досвід, що виражається в пікових переживаннях, А. Маслоу вважає по суті індивідуальним, непублічним. Він лежить в основі різноманітних концептуалізацій, як теїстичних, так і нетеїстичних, до яких А. Маслоу зараховує буддизм, даосизм, конфуціанство та гуманізм. При цьому гуманісти, секуляристи та атеїсти, зазначає А. Маслоу, у власному неприйнятті конвенційної, традиційної релігійності приймають її протилежність – позитивістськи потрактовану, механістичну, редукціоністську, вільну від цінностей науку. Помилкою атеїзму, за А. Маслоу, є ототожнення релігії і релігійної установки з церквою. Атеїсти не лише відкидають відповіді церков на граничні питання буття, але й сприймають самі питання як позбавлені смислу. Вони проходять повз містичні переживання та екзистенційні даності, що позбавляє їх смислу життя та збіднює їх людяність.

Таким чином, пікові переживання для А. Маслоу не є обов’язковими для особистостей, що самоактуалізуються; радше особистість, що самоактуалізуються, необхідна для того, щоби вірно пережити та інтерпретувати пікові переживання, уникнути пасток, в які може потрапити людина, що переживає незвичний та інтенсивний досвід.

Еріх Фромм про ситуацію людини, авторитарну та гуманістичну релігію

Аналіз поглядів Е. Фромма на релігійність варто розпочати із його бачення людської ситуації та екзистенційних дихотомій. В роботі «Людська ситуація – ключ до гуманістичного психоаналізу» Е. Фромм активно спирається на попередню філософську та психологічну традицію, зокрема на І. Канта, Ф. Шеллінга, Ф. Шляйєрмахера, Л. Фейєрбаха, К. Маркса, Ф. Ніцше та З. Фрейда.

Еріх Фромм

Людина, згідно з Е. Фроммом, виникла тоді, коли була проявлена самостійність, коли людиноподібна істота відмовилася коритися природній необхідності. Метафорою акту непослуху є «гріхопадіння» Адама. До даного акту Е. Фромм ставився схвально, як до першого прояву свободи. Свобода, згідно з Е. Фроммом, дорого коштувала людині – перебуваючи в тваринному стані, вона сліпо підкорялася волі зовнішніх стосовно неї сил, її не хвилював її розум, не вимагав від неї приймати рішення свідомо. Говорячи словами І. Канта, голос інстинкту був для неї голосом Бога. Стан долюдського, дорозумного існування Е. Фромм порівнює з біблійним раєм, який із появою розуму та свободи був людиною втрачений. Він виявляється тут послідовником І. Канта, який в роботах з філософії історії зазначав, що саме новонароджений розум через механізми уяви породжує нові, «неприродні» потреби, і не дозволяє людині повернутися до «золотого віку», стану «втраченого раю». Людина через вибір розуму та свободи залишається сам на сам із зовнішнім світом, і приречена на самостійне зростання, намагання свідомо створити нову вкоріненість замість втраченої тваринної.

В ситуацію людини уходять корінням екзистенційні дихотомії, які не можуть бути розв’язані остаточно, і потребують постійного зусилля. Екзистенційні дихотомії являють собою протиріччя людського існування, вони є джерелами психічних сил, і на їх вирішення спрямована активність людини. Е. Фромм вважає можливими лише два принципові шляхи розв’язання людиною екзистенційних дихотомій. Він пише про цей вибір як про вибір життя або смерті, біофілію або некрофілію, шлях прогресу в напрямку до людяності або регресу у тваринний стан. Втім, такий регрес не є навіть повноцінним поверненням до тваринності – тут Е. Фромм солідаризується з іншим класичним філософом, Ф. Шеллінгом, для якого людина не може бути рівною тварині – вона або є вищою за неї, якщо реалізовує власні можливості, або нижчою, якщо відмовляється від їх реалізації та деградує. Раціональний вибір, розвиток, являє собою вибір життя, тоді як ірраціональний, регресивний – вибір смерті. Вибір життя передбачає ствердження вітальності й любові, розгортання сил, розуму та потенцій людини.

Екзистенційні дихотомії є такими: потреба у зв’язності знаходить своє вирішення в любові до ближнього або в садомазохізмі як формі симбіозу, зв’язності в силу нестачі, дефіциту. Потреба в трансценденції знаходить вихід у творчості або руйнації створеного іншими, потреба у вкоріненості – в братстві як вільній спільності або в «інцесті» як намаганні повернутися в лоно матері-природи. Потреба в ідентичності також має дві альтернативи: або це розвиток індивідуальності, або стадний конформізм, бажання ототожнити себе з групою, стративши власне «Я». В свою чергу, потреба в орієнтації веде до авторитарної або гуманістичної релігії.

Психоаналітик, згідно з Е. Фроммом, вивчає не релігію як таку, а людські феномени, системи потреб та мотивів, приховані як за релігією, так і за нерелігійними символічними системами. Символічні системи, що застосовуються людиною, для дослідника є вторинними – важливо не те, чи вірить людина в Бога, а «чи живе вона по любові і чи мислить вона по істині». При цьому Е. Фромм називає «релігією» майже всі символічні системи. Його тлумачення релігії доволі широке: це «будь-яка система мислення та дії, що приймається групою, і наділяє індивіда системою орієнтації і об’єктом для поклоніння». Так, немає людини без релігійної потреби – її об’єктом може виступати ідол, Бог, святі, а також нація, клас, партія, гроші та успіх тощо. Питання полягає не в наявності або відсутності релігії в її традиційному тлумаченні, а в тому, «яка саме релігія» характерна для людини, чи сприяє вона розвитку і розкриттю людських сил, чи паралізує їх.

Найважливішою рисою авторитарної релігії є те, що в її межах людина здійснює капітуляцію перед силою, що перевершує її (згадується «відчуття абсолютної залежності від Бога» як основа релігійності за Ф. Шляйєрмахером). Чеснотою авторитарної релігії є послух, поклоніння, тоді як самостійність – жахливий гріх. Причиною поваги та поклоніння вищій силі в межах авторитарної релігії є не чесноти цієї сили, її мудрість, справедливість та любов, а сам факт її влади. Бог тут – символ людського безсилля перед безмежною силою. Гуманістична релігія вибудовується навколо самої людини та її сил. Вона передбачає своєю метою «здатність любити інших людей і самого себе», «досягнення найбільшої сили, а не найбільшого безсилля», за умови усвідомлення також і власних обмежень. Бог, якщо він є в цій релігії – це символ власних сил людини, а не зовнішня сила, що панує над нею і гнітить її. Превалюючий настрій гуманістичної релігії – радість, авторитарної – сум та провина.

В цьому сенсі атеїстичне відкидання Бога, як це відбувається зокрема у Ф. Ніцше та З. Фрейда, може бути пов’язаним із неприйняттям релігійного авторитаризму і консерватизму, конкретної історично обумовленої форми релігії. При цьому «релігійна установка», що бачиться Е. Фроммом як синонім гуманістичної релігії, устремління до розуму, свободи і блага, не менш притаманна такому атеїзму, ніж іншим формам гуманістичної релігії. Ф. Ніцше звинувачував християнство в тому, що воно, за оцінкою самого Ф. Ніцше, підкоряє себе сильних людей, викривляючи їх цінності і таким чином робить їх слабкими і залежними. З. Фрейд здійснював критику релігії як ілюзії, що невротизує людей та не дає їм змоги звертатися до наукового знання. Критику релігії здійснюється за її авторитаризм: атеїстичний пафос гуманізму, свободи, пошуку істини Е. Фромм не вважає протилежним релігії, він радше приймає його за саму суть «релігійної установки». Зокрема, він називає такі нерелігійні системи, як філософія Б. Спінози та «релігія Розуму Французької революції», формами гуманістичної релігії.

Поряд із розділенням релігії на авторитарну і гуманістичну Е. Фромм розрізняє два модуси віри – це «мати віру» і «бути у вірі», вірити по принципу буття. «Мати віру» означає отримати із вуст інших людей, зазвичай, наділених владою, відповіді на всі питання, що не потребують раціональних доказів. Результатом є відчуття впевненості у власній правоті, а також залучення до групи, що сповідує такі самі погляди. Жертвою в такому випадку стає самостійність мислення людини.

Віра за принципом буття означає не віру в певні ідеї, а внутрішня орієнтація, установка людини. Людина шукає відповіді на екзистенційні питання, кожної миті породжуючи сама себе. Е. Фромм як метафору застосовує твердження Мейстера Екхарта про те, що Христос вічно народжується всередині нас самих.

Не лише релігія – колективний невроз, а й невроз – колективна релігія. Екзистенційна невдача, нездатність позитивно вирішити екзистенційні дихотомії і досягти особистісної зрілості призводять до того чи іншого неврозу. Гуманістична релігія для Е. Фромма є виразом структури зрілої особистості, тієї, що вирішує екзистенційні дихотомії через розвиток, приймає виклик складності світу, вносячи в нього свободу, любов та смисл. Таке вирішення екзистенційних дихотомій, що виражається в тому числі через гуманістичну релігію, притаманну особистості, є запорукою благополуччя та осмисленості її життя.