Еріх Фромм про ситуацію людини, авторитарну та гуманістичну релігію

Аналіз поглядів Е. Фромма на релігійність варто розпочати із його бачення людської ситуації та екзистенційних дихотомій. В роботі «Людська ситуація – ключ до гуманістичного психоаналізу» Е. Фромм активно спирається на попередню філософську та психологічну традицію, зокрема на І. Канта, Ф. Шеллінга, Ф. Шляйєрмахера, Л. Фейєрбаха, К. Маркса, Ф. Ніцше та З. Фрейда.

Еріх Фромм

Людина, згідно з Е. Фроммом, виникла тоді, коли була проявлена самостійність, коли людиноподібна істота відмовилася коритися природній необхідності. Метафорою акту непослуху є «гріхопадіння» Адама. До даного акту Е. Фромм ставився схвально, як до першого прояву свободи. Свобода, згідно з Е. Фроммом, дорого коштувала людині – перебуваючи в тваринному стані, вона сліпо підкорялася волі зовнішніх стосовно неї сил, її не хвилював її розум, не вимагав від неї приймати рішення свідомо. Говорячи словами І. Канта, голос інстинкту був для неї голосом Бога. Стан долюдського, дорозумного існування Е. Фромм порівнює з біблійним раєм, який із появою розуму та свободи був людиною втрачений. Він виявляється тут послідовником І. Канта, який в роботах з філософії історії зазначав, що саме новонароджений розум через механізми уяви породжує нові, «неприродні» потреби, і не дозволяє людині повернутися до «золотого віку», стану «втраченого раю». Людина через вибір розуму та свободи залишається сам на сам із зовнішнім світом, і приречена на самостійне зростання, намагання свідомо створити нову вкоріненість замість втраченої тваринної.

В ситуацію людини уходять корінням екзистенційні дихотомії, які не можуть бути розв’язані остаточно, і потребують постійного зусилля. Екзистенційні дихотомії являють собою протиріччя людського існування, вони є джерелами психічних сил, і на їх вирішення спрямована активність людини. Е. Фромм вважає можливими лише два принципові шляхи розв’язання людиною екзистенційних дихотомій. Він пише про цей вибір як про вибір життя або смерті, біофілію або некрофілію, шлях прогресу в напрямку до людяності або регресу у тваринний стан. Втім, такий регрес не є навіть повноцінним поверненням до тваринності – тут Е. Фромм солідаризується з іншим класичним філософом, Ф. Шеллінгом, для якого людина не може бути рівною тварині – вона або є вищою за неї, якщо реалізовує власні можливості, або нижчою, якщо відмовляється від їх реалізації та деградує. Раціональний вибір, розвиток, являє собою вибір життя, тоді як ірраціональний, регресивний – вибір смерті. Вибір життя передбачає ствердження вітальності й любові, розгортання сил, розуму та потенцій людини.

Екзистенційні дихотомії є такими: потреба у зв’язності знаходить своє вирішення в любові до ближнього або в садомазохізмі як формі симбіозу, зв’язності в силу нестачі, дефіциту. Потреба в трансценденції знаходить вихід у творчості або руйнації створеного іншими, потреба у вкоріненості – в братстві як вільній спільності або в «інцесті» як намаганні повернутися в лоно матері-природи. Потреба в ідентичності також має дві альтернативи: або це розвиток індивідуальності, або стадний конформізм, бажання ототожнити себе з групою, стративши власне «Я». В свою чергу, потреба в орієнтації веде до авторитарної або гуманістичної релігії.

Психоаналітик, згідно з Е. Фроммом, вивчає не релігію як таку, а людські феномени, системи потреб та мотивів, приховані як за релігією, так і за нерелігійними символічними системами. Символічні системи, що застосовуються людиною, для дослідника є вторинними – важливо не те, чи вірить людина в Бога, а «чи живе вона по любові і чи мислить вона по істині». При цьому Е. Фромм називає «релігією» майже всі символічні системи. Його тлумачення релігії доволі широке: це «будь-яка система мислення та дії, що приймається групою, і наділяє індивіда системою орієнтації і об’єктом для поклоніння». Так, немає людини без релігійної потреби – її об’єктом може виступати ідол, Бог, святі, а також нація, клас, партія, гроші та успіх тощо. Питання полягає не в наявності або відсутності релігії в її традиційному тлумаченні, а в тому, «яка саме релігія» характерна для людини, чи сприяє вона розвитку і розкриттю людських сил, чи паралізує їх.

Найважливішою рисою авторитарної релігії є те, що в її межах людина здійснює капітуляцію перед силою, що перевершує її (згадується «відчуття абсолютної залежності від Бога» як основа релігійності за Ф. Шляйєрмахером). Чеснотою авторитарної релігії є послух, поклоніння, тоді як самостійність – жахливий гріх. Причиною поваги та поклоніння вищій силі в межах авторитарної релігії є не чесноти цієї сили, її мудрість, справедливість та любов, а сам факт її влади. Бог тут – символ людського безсилля перед безмежною силою. Гуманістична релігія вибудовується навколо самої людини та її сил. Вона передбачає своєю метою «здатність любити інших людей і самого себе», «досягнення найбільшої сили, а не найбільшого безсилля», за умови усвідомлення також і власних обмежень. Бог, якщо він є в цій релігії – це символ власних сил людини, а не зовнішня сила, що панує над нею і гнітить її. Превалюючий настрій гуманістичної релігії – радість, авторитарної – сум та провина.

В цьому сенсі атеїстичне відкидання Бога, як це відбувається зокрема у Ф. Ніцше та З. Фрейда, може бути пов’язаним із неприйняттям релігійного авторитаризму і консерватизму, конкретної історично обумовленої форми релігії. При цьому «релігійна установка», що бачиться Е. Фроммом як синонім гуманістичної релігії, устремління до розуму, свободи і блага, не менш притаманна такому атеїзму, ніж іншим формам гуманістичної релігії. Ф. Ніцше звинувачував християнство в тому, що воно, за оцінкою самого Ф. Ніцше, підкоряє себе сильних людей, викривляючи їх цінності і таким чином робить їх слабкими і залежними. З. Фрейд здійснював критику релігії як ілюзії, що невротизує людей та не дає їм змоги звертатися до наукового знання. Критику релігії здійснюється за її авторитаризм: атеїстичний пафос гуманізму, свободи, пошуку істини Е. Фромм не вважає протилежним релігії, він радше приймає його за саму суть «релігійної установки». Зокрема, він називає такі нерелігійні системи, як філософія Б. Спінози та «релігія Розуму Французької революції», формами гуманістичної релігії.

Поряд із розділенням релігії на авторитарну і гуманістичну Е. Фромм розрізняє два модуси віри – це «мати віру» і «бути у вірі», вірити по принципу буття. «Мати віру» означає отримати із вуст інших людей, зазвичай, наділених владою, відповіді на всі питання, що не потребують раціональних доказів. Результатом є відчуття впевненості у власній правоті, а також залучення до групи, що сповідує такі самі погляди. Жертвою в такому випадку стає самостійність мислення людини.

Віра за принципом буття означає не віру в певні ідеї, а внутрішня орієнтація, установка людини. Людина шукає відповіді на екзистенційні питання, кожної миті породжуючи сама себе. Е. Фромм як метафору застосовує твердження Мейстера Екхарта про те, що Христос вічно народжується всередині нас самих.

Не лише релігія – колективний невроз, а й невроз – колективна релігія. Екзистенційна невдача, нездатність позитивно вирішити екзистенційні дихотомії і досягти особистісної зрілості призводять до того чи іншого неврозу. Гуманістична релігія для Е. Фромма є виразом структури зрілої особистості, тієї, що вирішує екзистенційні дихотомії через розвиток, приймає виклик складності світу, вносячи в нього свободу, любов та смисл. Таке вирішення екзистенційних дихотомій, що виражається в тому числі через гуманістичну релігію, притаманну особистості, є запорукою благополуччя та осмисленості її життя.