Смисл життя, совість і релігія за Віктором Франклом

Австрійський психолог В. Франкл відомий як засновник логотерапії – психологічної практики, спрямованої на пошук смислу. Центральними темами його наукової творчості були свобода та відповідальність, страждання та смисл життя. Його погляди на особистість, як і саме його життя, було піддано одному із найсуворіших випробувань із можливих – перебуванню у нацистських таборах смерті, де, окрім іншого, знайшла свою смерть майже вся його родина. В. Франкл, сам отримавши в 1949 році докторський ступінь з філософії, зазнав інтелектуального впливу з боку феноменології Е. Гуссерля, філософської антропології та етики М. Шелера і М. Гартмана, філософії діалогу М. Бубера, а також психоаналізу З. Фрейда та індивідуальної психології А. Адлера. Очевидною є схожість низки його ідей із ідеями американського психолога та філософа В. Джеймса.

Віктор Франкл

В. Франкл визначає три екзистенціали людського існування: духовність, свободу і відповідальність. Дух, відмінний як від тіла, так і від душі (психіки) свободний, необумовлений, оскільки має своє власне джерело не в природі, а і трансценденції. Духовність визначається В. Франклом як співвіднесеність індивідуального буття із чимось, що його перевищує. Було би просто назвати це надбуття Богом, зупинившись на цьому, і проголосивши, що В. Франкл стоїть на суто релігійних позиціях. Тим не менше, під духовністю В. Франкл розуміє дещо ширше, ніж просто релігійність. Виокремивши дух із життя, наділивши власним існуванням, В. Франкл робить наступний крок – стверджує, що для нього властива інтенційність, тобто направленість на зовнішні об’єкти. В. Франкл називає основною властивістю духу здатність до самотрансценденції. В. Франкл зазначає: «Сутність людини включає в себе спрямованість назовні, на щось або на когось, на справу або на людину, на ідею або на особистість! І лише оскільки ми інтенційні, настільки ми і екзистенційні; лише такою, якою людина духовно спів-присутня чомусь або комусь, духовній або іншій сутності, лише в міру такої спів-присутності людина спів-присутня собі». Людина не є замкненою системою, що існує в світі свої інстинктів – навпаки, вона спрямована на зовнішній світ, будучи відкритою йому. Психологія не повинна перетворюватись на монадологію. Принцип гомеостазу, тобто вчення про рівновагу потягів організму і діяльність лише як шлях до відновлення рівноваги не можна пристосувати до людини. У разі відкидання самотрансценденції людина деперсоналізується, її буття зводиться лише до речі, суб’єкт перетворюється на об’єкт. Тут відбувається перехід до етичних проблем, коли до людини ставляться не як до мети, а як до засобу.

Інтенційні акти духу відкриваються у здатності спів-перебування одного сущого іншому сущому. Це виправляє розколотість суб’єкта і об’єкта – по відношенню до духовного сущого людина перебуває не «ззовні», як суб’єкт, а «тут». Дух реалізує себе у спів-присутності сущому. Людина пізнає лише настільки, наскільки сама відступає на задній план, наскільки забуває про себе і себе ігнорує – в цьому суть інтенційного акту. Спів-присутність відкриває світ смислів і цінностей, вона спрямована на них. Дух із необхідністю спрямований на смисл, оскільки така спрямованість – його сутнісна риса. Це може відбуватися й несвідомо, тому В. Франкл пише про так зване «духовне несвідоме». Це несвідоме він називає совістю, що є «органом смислу» та «несвідомим Богом». Совість не може бути раціоналізована, вона передує будь-якій експліцитній моралі. З іншого боку, вона індивідуальна, і знаходить індивідуальні смисли, які співвідносяться із загально значимими цінностями, але тим не менше є особистісними для конкретної особи і конкретної ситуації. В. Франкл зазначає: «Жити по-совісті – це завжди абсолютно індивідуально-особистісне життя у відповідності з абсолютно-конкретною ситуацією, з усім тим, що може визначати наше унікальне і неповторне буття. Совість завжди враховує конкретність мого особистого буття».

Ознакою совісті є те, що вона відкриває об’єктивний смисл, а не вигадує його. В. Франкл порівнює слідування вигаданому смислу карабканню по мотузці, яку людина сама щойно підкинула в небо. Смисл не можна створити, його можна лише знайти, відкрити. Совість, яка має інтуїтивне, апріорне знання того, в чому полягає смисл. Подібні ідеї висловлював М. Шелер, постулюючи об’єктивний порядок, субординацію цінностей, що осягається інтуїтивнім, апріорним досвідом. Людина «відкрита світові» в тому сенсі, що вона постійно готова розгледіти смисл ситуації, а кожна ситуація несе певний смисл. В. Франкл навіть зазначає, що злочином було би, якщо людина, яка має можливість втілювати цінність естетичного і дивитися на прекрасний захід сонця, не помічає цієї можливості і не робить цього, а, наприклад, читає газету. Смисл розуміється В. Франклом як відповідь на те, що життя вимагає від нас в кожній ситуації. Не існує «смислу взагалі»; шукати «смисл життя» як такий поза запитом конкретної ситуації подібно до того, щоби запитувати шахового гросмейстера який хід є найкращим.

Смисл кожної ситуації, екзистенційний смисл, втім, вимагає від нас віри в смисл цілого, онтологічний смисл. В. Франкл зазначає, що відкритої релігійної проповіді логотерапія не несе, оскільки спрямована на допомогу в стражданні як віруючим, так і невіруючим. Але логотерапія має стосунок до сутнісного ядра особистості – духу, спрямованого на смисл. В. Франкл, подібно до Е. Фромма та А. Маслоу, розумів під релігійністю не стільки конфесійність та конвенційність у віруваннях та культовій практиці, скільки індивідуальне, персональне переживання осмисленості людиною власного життя. Релігія є вірою в надсмисл, який не можна осягнути в його повноті, але можна прийняти як належне, зробивши його основою власної екзистенції. Досить часто, пише В. Франкл, людина під час психотерапії навертається або повертається до релігії. Релігія дає можливість особі ствердитися в абсолютному, трансцендентному. Різноманітні релігії В. Франкл бачив різноманітними мовами спілкування з Богом, і як кожною мовою можна говорити правду, кожною можна також і брехати. Біограф В. Франкла А. Ленгле зазначає, що для В. Франкла ідеалом була «анонімна віра», та, що світить сама по собі і не потребує публічного сповідування, якоїсь особливої соціальної залученості та демонстрації «обраності». Зверненість до смислу і цінності є для В. Франкла, в кінцевому рахунку, зверненістю до божественного «Ти» як до надособистості. Совість бачиться В. Франклу голосом Бога всередині людини, вона вказує на смисли, здійснення яких в кінцевому рахунку веде до Бога.

Згідно з В. Франклом, особистість є здоровою тоді, коли не зосереджується виключно на собі, а, відкриваючись світові та його запитам, виходить за власні межі, здійснюючи смисл. Смисл здійснюється вільно від внутрішніх та зовнішніх умов, «безумовно». Особистість є тим, що людина протиставляє зовнішнім обставинам та внутрішнім імпульсам. Натомість, незважаючи на декларований В. Франклом світський характер його теорії, низка його тез видається забарвленою релігійною філософією – в першу чергу це питання походження онтологічного смислу, свободи людського духу та совісті як «несвідомого Бога».